Реньє де Грааф. Шлях генія у світовій репродуктології

У статті представлено основні досягнення нідерландського фізіолога, анатома і гістолога Реньє де ­Граафа у вивченні особливостей анатомічної структури та функціонування репродуктивної системи людини, ­зокрема функціональної активності фолікулів та жовтого тіла. Учений описав будову маткових труб та розкрив механізм формування гідро- і сактосальпінксів за умови ураження інфекцією цього анатомічного утворення. Р. де Граафом вперше було з’ясовано будову жіночої та чоловічої передміхурових залоз.

Ключові слова: фолікул, яйцеклітина, маткова труба, жіноча передміхурова залоза, репродуктологія.

В.В. Білоголовська

В.М. Григоренко

О.В. Ромащенко

Реньє де Грааф – нідерландський (голландський) фізіолог, анатом та алхімік, одна із ключових фігур у вивченні репродуктивної системи людини всіх часів, народився 30 липня 1641 року, а помер 17 серпня 1673 року в Делфті (Нідерланди) (рис. 1).

Між його народженням та смертю пройшло всього лише 32 роки, сповнених жадоби до знань, натхненних радістю відкриття таємниць людського тіла та людської природи. Між двома цими датами – коротке, як спалах, життя генія, який передбачив майбутнє і своїми дослідженнями розкрив численні таємниці функціонування репродуктивних систем чоловіка та жінки.

Реньє де Грааф народився у м. Схонговені у сім’ї столяра (у деяких джерелах зазначається, що це була сім’я архітектора) [1, 2]. Із раннього дитинства він відрізнявся від інших дітей особливою зацікавленістю до влаштування будь-якої живої істоти. Хлопчиком прагнув усамітнення, щоб годинами розглядати птахів, що кружляли в небі, слідкувати за рухами ящірок і зайців, дивуватись народженню маленького віслюка чи ягняти…

Рис. 1. Реньє де Грааф (30.07.1641–17.08.1673)

У юності його приваблювала медицина, бажання відкриття таємниць людського тіла як найдивовижнішого Божого творіння. Із 17 років, спочатку в Левені (1658), потім – в Утрехті (1663), а невдовзі – у Лейдені, з особливою жагою він осягав канони медицини, здобуваючи знання в найосвіченіших вчителів тих часів [3, 4].

Це були щасливі роки студентського братства майбутніх світил медицини – Яна Сваммердама, Нільса Стенсена, Оле Борха, Фредеріка Рюйша. Молоді вчені з особливим піднесенням сприймали лекції та практичний курс Рене Декарта, поринувши в таємниці людської природи.

У цей період Реньє де Грааф вперше поєднує знання теоретичного курсу з експериментальними дослідженнями, відчуваючи брак знань щодо особливостей будови та функціонування людського тіла [2].

Уже 1665 року, у віці 24 років, він представляє свою докторську дисертацію «Desucci pancreatici natura et usu exercitatio anatomico-­medica», яка стосувалася підшлункової залози, й успішно її захищає. Після цього вони разом із братом від’їздять до Франції. Саме там Реньє зміг проводити, без будь-яких заборон, дослідження на тваринах (на собаках, кролях) із метою перенесення цих знань на вивчення функціонування органів репродуктивних систем чоловіка та жінки. Однодумцями на даному етапі життя стали його колеги П’єр Бурдело та Жан Шаплен, із якими він продовжував отримувати медичну освіту уже в Університеті Анже [4]. Після завершення навчання у Франції Реньє де Грааф повертається до Нідерландів, до свого рідного Старого Делфту (рис. 2). Саме у цей період такого короткого життя робота вченого досягла апогею і стала поштовхом у галузі репродуктивної медицини на кілька подальших століть.

Рис. 2. Ян Вермеєр. «Краєвид Делфту» (1660-1663)

Реньє де Граафом було запропоновано спеціальний шприц для введення контрасту задля кращої візуалізації анатомічної структури репродуктивних органів [5]. Вдосконалене діагностичне впровадження дозволило вперше описати анатомічну структуру яєчок та визначити особливості секреторної функції у чоловіків як у нормі, так і за наявності запальної патології.

Паралельно із цим учений зосередив свої дослідницькі зусилля й на вивченні функціональної активності яєчників, а саме фолікулів та жовтого тіла, у жінок.

Реньє де Граафом вперше було встановлено, що фолікул містить овоцит. Граафів міхурець є епонімом оваріального фолікула (рис. 3). Вчений уперше описав стадії його розвитку та значущість таких змін при проведенні досліджень фолікулів яєчника у кролиць.

Рис. 3. Зображення яєчника з фолікулами різних розмірів та ампулярного відділу маткової труби в ескізах Р. де Граафа

Отже, зрілу стадію фолікула було названо на честь відкриття вченого – граафів міхурець, – дослідження якого були більш повними порівняно з працями Габріеле Фаллопіо, який також описував фолікулярні зміни у стромі яєчника.

Інколи, працюючи в анатомічному театрі Лейденського університету, вчений міг проводити розтин тіл безхатченків та приречених до страти після їх смерті, що дозволяло йому оста­точно переконатись у правильності зроблених висновків. Лише через два століття, у 1827 році, Карл Максимович Бер продовжив дослідження людської яйцеклітини.

Реньє де Грааф також вперше більш повно порівняно з Габріеле Фаллопіо описав будову маткових труб та розкрив механізм формування гідро- і сактосальпінксів за умови ураження інфекцією даного анатомічного утворення. Він дійшов прогресивного для тих часів висновку, що розвиток позаматкової вагітності та безпліддя є наслідком ураження маткових труб запальним процесом, спричиненим переважно поширеною за тих часів гонорейною інфекцією (рис. 4) [6, 7].

Рис. 4. Зображення позаматкової вагітності, зроблене Р. де Граафом під враженням ескізів Бенуа Вассаля

Реньє де Грааф вперше описав особливості анатомічної структури й функціонування жіночої та чоловічої передміхурових залоз. Ученим у 1672 році, за рік до смерті, у праці «Demulierum organis generationi inservientibus» із неймовірною для XVII століття точністю було описано структуру, анатомічні та топографічні характеристики жіночої передміхурової залози. Саме де Грааф зробив спробу оцінити роль жіночої простати, зазначивши: «Функція простати (залозистого органа) полягає у спроможності продукувати слизисто-­серозну рідину як складову еякуляту, покращуючи любрикацію при коїтусі та сексуальну активність жінки» [7, 8].

Ученим вперше було вжито термін «жіноча перед­міхурова залоза». Незважаючи на те що ідея де Граафа стосовно гомології (подібності) жіночих парауретральних залоз і проток із чоловічою простатою ґрунтувалася виключно на професійній інтуїції, вона актуальна й сьогодні, а вченого визнано одним із піонерів дослідження жіночої передміхурової залози та засновником невестигіальної теорії її походження [9].

Через 200 років американський гінеколог Александр Скен (1838-1900), вивчаючи анатомічну структуру парауретральних залоз, неоднозначно заявив: «Наскільки мені відомо, анатомія цих залоз не була детально описана раніше, до того ж попередники не спостерігали патологічних змін із боку цих залоз». Після представлення автором анатомічної характеристики цього анатомічного утворення воно отримало назву «парауретральні залози та протоки Скена» [10].

Слід зазначити, що, на думку Мілана Зав’ячича, професора патології та криміналістики з Університету Корнеліуса (Братислава, Словаччина), який протягом майже 30 років (1973-2002) займався вивченням біологічних аспектів передміхурової залози та переконливо оновив невестигіальну концепцію її існування як активно функціонуючого органа в жіночому організмі, «…результати дослідження Скена дали можливість ідентифікувати жіночу простату із двома парауретральними проходами (дві важливі залози у структурі жіночої уретри), що відкриваються з боків уретрального отвору. Водночас дослідник залишився прибічником рудиментарної (вестигіальної) теорії щодо даного органа, а створена ним концепція була статичною й перешкоджала подальшому вивченню жіночої простати, на відміну від його прогресивного попередника – Реньє де Граафа» [11].

Реньє де Грааф вперше описав жіночу еякуляцію, а також вперше зазначив ерогенну чутливість передньої стінки піхви у проекції локалізації жіночої передміхурової залози, яку в подальшому назвали зоною G на честь Ернста Грефенберга [12, 13].

Реньє де Грааф передбачав також наявність сперматозоїдів у чоловічому еякуляті. Однак визнано, що першим, хто, завдячуючи відкриттю мікроскопа, задокументував відкриття сперматозоїдів, був улюблений учень і послідовник де Граафа Антоні ван Левенгук. У квітні 1672 року, наприкінці свого життя, Реньє де Грааф рекомендував Генрі Ольденбургу звернути увагу на молодого вченого-­самоука Левенгука та його роботу щодо вдосконалення мікроскопа [4].

Позиція Реньє де Граафа стосовно внеску у розвиток світової репродуктології унікальна, що безпосередньо вплинуло і на подальший активний розвиток даного напрямку, продовженого у 1673 році Антоні ван Левенгуком при створенні мікроскопа.

Особисте життя Реньє де Граафа склалося вкрай драматично. У травні 1672 року, у віці 32 років, він, переповнений щастям кохання, одружився із Марією ван Дайк. Однак трохи більше року потому, 17 серпня 1673 року, вчений помер і був похований 21 серпня у Старій церкві у Делфті [14, 15].

За однією з версій, ним було скоєно суїцид у відчаї від смерті їхнього із дружиною первістка під час спалаху холери. За інформацією служника Старої церкви у Делфті, отриманою із записів старовинних книг, батька й немовля поховали разом у братській могилі біля самого храму. Водночас, за даними Вікіпедії, існує альтернативна думка про те, що Реньє де Грааф, як і більшість жителів Делфту та Лейдена, не пережив спалаху холери, малярії й дизентерії, що вирували в тих місцевостях у липні-­серпні 1673 року. Він був похований біля хоралу всередині Старої церкви, куди згодом доєдналися його відомі сучасники — Ян Вермеєр (1632-1675) та Антоні ван Левенгук (1632-1723) [4, 16].

Попри плинність століть неоцінимий внесок у світову репродуктологію Реньє де Граафа залишається вагомим і до сьогодні, живучи у пам’яті поколінь (рис. 5). Потужна жага знань, любов до навколишнього світу, творча енергія дозволили Реньє де Граафу привідкрити таємниці людської природи та проторити шлях до подальшого їх вивчення з метою попередження можливих порушень організму.

Рис. 5. Багатопрофільна клініка імені Реньє де Граафа, створена 2016 року в Делфті, яка за сучасністю технологій та розробок є провідною не лише в Нідерландах, а й в усій Європі

Література

1. Van Lieburg M. J. / Reinier de Graaf en Zijn Plaats in Het Fysiologisch Onderzoek van de Zeventiende Eeuw. Gewina 15 (1992) 73-84. URL: https://dspace.library.uu.nl/bitstream/handle/1874/251206/392-1653-1-PB.pdf%3Bsequence=2. Дата звернення: 11 серпня 2022 р.

2. Reinier de Graaf. Lens on Leeuwenhoek. URL: https://lensonleeuwenhoek.net/content/reinier-de-graaf. Дата звернення: 11 серпня 2022 р.

3. Van der Aa A. J. Biographisch Woordenboek der Neder­landen, bevattende Levensbeschrijvingen van zoodanige Personen, die zich op eenigerlei wijze wijze in ons Vaderland hebber vermaard gemaakt, voortgezet door K.J.R. van Harderwijk en Dr. G.D.J. Schotel. Zevende Deel. Haarlem, J.J. van Brederode. 1862. URL: http://resources.huygens.knaw.nl/retroboeken/vdaa/#source=aa__001biog08_01.xml&page=337&accessor=accessor_index&view=imagePane. Дата звернення: 11 серпня 2022 р.

4. Lindeboom G.A. Reinier de Graaf (1641-1673). URL: https://www.ntvg.nl/system/files/publications/1974107890001a.pdf. Дата звернення: 11 серпня 2022 р.

5. De Graaf R. (1668). De Virorum Organis Generationi Inservientibus, de Clysteribus et de Usu Siphonis in Anatomia.

6. Ankum W.M., Houtzager H.L., Bleker O.P. (1996). Reinier De Graaf (1641-1673) and the fallopian tube. Human Reproduction Update. 2 (4): 365-9. doi:10.1093/humupd/2.4.365. PMID 9080233.

7. Jocelyn H.D., Setchell B.P. (1972). Regnier de Graaf on the human reproductive organs. An annotated translation of Tractatus de Virorum Organis Generationi Inservientibus (1668) and De Mulierub Organis Generationi Inservientibus Tractatus Novus (1962)». Journal of Reproduction and Ferti­lity. Supplement. 17: 1-222. PMID 4567037.

8. De Graaf R. De mulierum organis generationi inservientibus. Tractatus novus demonstrans tamhomines et animalia caetera omnia, quae viviparadicuntur, haud minus quam viviparadicuntur, haud minus quam vivipara abovo originem ducere. Leyden. 1672.

9. Korda J.B., Goldstein S.W., Summer F. The history of female ejaculation. J Sex Med. 2010; 7(5): 1965-1975.

10. Skene A. J.S. The anatomy and pathology, of two important glands of the female urethra. Amer J Obstetr Diss Women Child, 1880;13:265-270.

11. Zaviacic M. The female prostate: from vestigial Skene’s, paraurethral glands and ducts in woman’s functional prostate. 1999.Bratislava, Slovakia: Slovack Academic Press, 171 p.

12. Roeckelein .(2006). Elsevier’s Dictionary of Psychological Theories. Elsevier. p. 256. ISBN 9780444517500. URL: https://books.google.lt/books?id=1Yn6NZgxvssC&pg=PA256&redir_esc=y#v=onepage&q&f=false. Дата звернення: 11 серпня 2022 р.

13. Addiego F., Belzer E.G., Comolli J., Moger W., Perry J.D., Whipple B. (1981). Female ejaculation: a case study. Journal of Sex Research. 17 (1): 13-21. doi: 10.1080/00224498109551094.

14. Detail Deelbeschrijving Delf. Burial record, p. 81. URL: https://zoeken.stadsarchiefdelft.nl/detail.php?nav_id=2-5&id=5879570&name=Detail%20Deelbeschrijving%20Delft. Дата звернення: 11 серпня 2022 р.

15. Ellen M. Dupont. Regnier de Graaf (1641-1673)| the Embryo Project Encyclopedia. URL: https://embryo.asu.edu/pages/regnier-de-graaf-1641-1673. Дата звернення: 11 серпня 2022 р.

16. Levenstekens: Gekaapte brieven uit het Rampjaar 1672 by Judith Brouwer, p. 279.