Роль психологічної підтримки у комплексному лікуванні онкологічних захворювань^*

* Медична газета «Здоров’я України», тематичний номер «Онкологія. Гематологія. Хіміотерапія», № 3 (82), 2023.

Є.В. Кущевий

Всесвітня організація охорони здоров’я визначає онкологічні захворювання як одну з провідних причин смертності у світі. У деяких публікаціях онкологічні захворювання трактують як екстремальні та кризові ситуації, оскільки ці хвороби виникають раптово, несуть загрозу життю, при них неможливо контролювати ситуацію, майбутнє стає невизначеним, а звична картина світу руйнується. Адекватним вирішенням екстремальних і кризових ситуацій є поступове відновлення психічного балансу, і саме тому психологічна підтримка пацієнтів онкологічного профілю є дуже важливою складовою комплексного лікування онкологічного захворювання. Лікар-гематолог та онколог, медичний психолог Євген Вікторович Кущевий із понад 20-річним досвідом роботи з пацієнтами онкологічного профілю розповів нашій редакції про вплив психологічної підтримки на результати лікування.

Виявлення онкологічного захворювання – це психологічна ситуація, яка може мати риси екстремального стану. Але я був би обережний у визначеннях понять. Насам­перед «психологічний баланс» – доволі складний для інтерпретації термін. І якщо припустити, що такий баланс може існувати, то чи був він у людини до виявлення раку? І де критерій його відновлення? Я говорив би про те, що різка зміна життєвих обставин (насправді йдеться про загрозу існування) вимагає колосальних моральних (і не тільки) ресурсів для адаптації. В останні десятиліття в нашу медицину повертається тенденція лікувати людину, а не хворобу, про що говорили ще античні лікарі. І тут з’являється можливість побачити інші процеси у пацієнта, крім зміни розміру пухлини під час хіміотерапії. Це дуже важливо. Психологічний стан пацієнта (цим терміном називатиму осіб обох статей) дуже впливає на лікування, не кажучи вже, що помічати емоції людини в такій складній ситуації є проявом людяності.

Але все ж таки певні визначення я хотів би дати. Вважаю це важливим для розуміння того, про що взагалі іде мова. Під психологічною допомогою маю на увазі допомогу практичного психолога (бо є ще теоретична психологія), тобто психотерапевта, який певними методами (гештальт-терапії, когнітивно-поведінкової терапії тощо) може допомогти конкретній людині впоратися з якимись психологічними труднощами.

Психіатр – це спеціаліст у сфері психіатрії. Психіатрія – окрема галузь медицини, яка, до речі, активно використовує різні методи психотерапії. Думаю, можна сказати, що методи психіатрії потрібні при глибоких тяжких змінах психіки людини. У цих випадках користуються термінами «хвороба» та «лікування». Вважаю, що головна відмінність психологічної допомоги – не спиратися на категорію «ненормальність». Тут основне слово «допомога»: не вказувати «правильні» рішення, а допомогти клієнту знайти ті, що будуть доцільні саме для нього. Я не вживаю тут слово «пацієнт».

• Євгене Вікторовичу, розкажіть, будь ласка, як Ви вирішили змінити практику онкогематолога на нову для себе сферу медичної науки – психологію?

Вважаю, що всі роки роботи лікарем я фактично працював психологом, не дуже усвідомлюючи це. Лікар – особ­лива сфера діяльності, а онколог, гематолог – тим більше. Процес лікування і спостереження за пацієнтом інколи триває роками, разом із пацієнтами ми проживаємо частину їхнього життя, яка також стає частиною нашого життя. На стан пацієнта та його родини, звичайно, дуже впливає те, що таке захворювання може призвести до смерті, розуміння цього багато змінює в людині. Я був чутливий до цього. Інтуїтивно щось робив, не маючи глибоких знань. Згодом деякі мої пацієнти згадували важливість саме психологічної підтримки. Це надихало. На жаль, у нашій системі медичної освіти приділялося дуже мало уваги психологічним аспектам медицини, а практиці спілкування з пацієнтами в медичних вузах нещодавно ще не вчили. Сподіваюсь, це зміниться. У західній медицині це велика частина роботи системи охорони здоров’я. Це корисно і медикам, бо проблема професійного вигорання в онкології дуже актуальна.

Психологія мені подобалася ще до того, як дізнався про існування такої науки. Ще у школі виявляв інтерес до того, як працює мозок. Це вплинуло на мій шлях у медицину. Після закінчення університету став онкологом-гемато­логом, але цікавився науково-­популярними роботами з психо­логії. Після знайомства з майбутньою дружиною, до­свідченим психологом, я зазирнув у світ справжньої професійної психології і був у захваті від нього. Почав вивчати психологію, не маючи жодного наміру змінювати професію. На той час я працював завідувачем відділення транс­плантації кісткового мозку, було багато драйву, плани. Але згодом став відчувати, що саме психологічний контакт у роботі з пацієнтами подобається найбільше. Мені є чим пишатися в кар’єрі онколога-гематолога, маю певний досвід, активно продовжую консультувати пацієнтів. Але вже декілька років я працюю психотерапевтом, і зараз ця частина мого життя стає більш вагомою. Майже 25-річний досвід роботи з пацієнтами дуже у цьому допомагає.

• Чому ж так важлива психологічна підтримка пацієнтів онкологічного профілю? Чи можуть таку підтримку забезпечити члени сім’ї або друзі?

Психологічна підтримка взагалі життєво важлива всім у складні моменти життя. А діаг­­­ноз «рак», необхідність операції, опромінення, хіміо­терапії – це найскладніші виклики. Важко уявити людину, яку не приголомшить факт діагностики злоякісного новоутворення. Світ змінюється в один момент... Але тут важливо не розгубитися, а діяти. Сучасна медицина дозволяє більшості пацієнтів одужати або значно продовжити повноцінне життя. Важливо не втратити час. На жаль, згадую непоодинокі випадки зі своєї практики, коли пацієнти були розгублені, налякані, не мали поруч людини, яка могла б підтримати. І ці пацієнти вчасно не зверталися за лікуванням, був втрачений важливий час. Інколи це мало фатальні наслідки. Від першої розмови з пацієнтами залежить дуже багато. Під час цієї розмови формується (чи ні) тандем «лікар – пацієнт». Обговорення наслідків лікування, ускладнень, навіть просто плану життя під час лікування займає більшу частину першої консультації. А це фактично робота психолога. На таку розмову як лікар інколи я витрачав більше двох годин. Але потім виникають нові складнощі, нові питання, потреба в підтримці зберігається. Лікування раку – це не статична психологічна ситуація. Лікарі просто фізично не можуть приділяти стільки уваги психологічному стану пацієнта. Окрім того, ці ролі – лікаря і психолога – мають бути розподілені між різними людьми.

Друзі чи родина дати підтримку, звичайно, можуть. Часто я це бачив, і це здається очевидним, на те ж вони рідні чи друзі, щоб бути поруч у складні моменти. Жоден психолог не замінить близьку, рідну людину. Але, чесно кажучи, рідним і друзям теж важко, можливо, навіть страшно – мова ж іде про небезпеку для близької людини. При цьому на близьких лягає чимало обов’язків, які раніше в родині виконував хворий. Родичам теж потрібна підтримка. У нас родичі змушені допомагати в організації лікування. Це складно. До того ж є теми, які пацієнт не може обговорювати в родині навіть при дуже доброму порозумінні. Тому ідеальною є ситуація, коли допомогу, підтримку можна отримати з різних джерел: від родичів, друзів, психолога, пацієнтських спільнот.

Крім того, існують різні сімейні стосунки, різні способи дружити. У критичний момент може не знайтися підтримки в родині. Навпаки – хтось починає перетягувати ковдру на себе, бо перестає бути у центрі уваги. Я бачив сумні приклади, коли пацієнти під час ускладнень лікування самі змушені були піклуватися про дорослих членів своєї сім’ї, які перебували поруч для того, щоб допомагати. І чув чимало історій, як друзі зникали з обрію, почувши від пацієнтів про їхній невтішний діагноз. Не берусь оцінювати і тим більше засуджувати. Але, вочевидь, у цій ситуації допомогу треба шукати десь-інде.

Головна особливість допомоги, яку надає психолог, – це можливість спиратися на знання про психологічні процеси людини. Психолог має певні інструменти для роботи з цими проблемами. Уважно вислухати людину, не оцінюючи, не приміряючи до неї шаблони, не намагатися дати поради, як «краще» – це вміння, яке треба опанувати. Фахівець при цьому не пов’язаний із пацієнтом спільним минулим, що дозволяє тримати корисну для обох дистанцію, підтримуючи при цьому близькість.

Важливо зазначити, що психологічна підтримка – це не лікування психічних розладів! Інколи складність і глибина порушень у сфері психіки вимагають психіатричної, тобто медичної, допомоги. Але за кар’єру лікаря я стикався з такими ситуаціями, може, три-чотири рази. Імпонує ідея, що психолог не має оперувати категоріями норми чи патології. Психотерапія не має на меті від чогось вилікувати. Вона має допомогти опанувати менеджмент власного життя.

• Чим відрізняються терміни «психотерапія» і «кон­суль­тування»?

На мою думку, психотерапія дозволяє розширити усвідомлення людиною того, як вона обирає жити, свою відповідальність за власне життя, сприяє кращому розумінню своїх справжніх відчуттів і потреб. Життя минає, але наче щось не те відбувається. Як жити далі? Тут якраз може допомогти психотерапія. Під час неї можна чимало зрозуміти про себе, про власні способи проживати ті чи інші ситуації. Але психотерапія – це тривалий процес, часто він супроводжується кризами, важкими переживаннями. Терапевт і клієнт рухаються обережно.

Коли пацієнт стикається з діагнозом «рак», це про те, що життя може швидко скінчитися. Вам кажуть, що шанс одужати, наприклад, 60%. Це означає, що 40% становить ризик померти. Багато речей із повсякденного життя втрачають сенс. Всі плани на майбутнє на певний час стають міражем. А якщо ці плани і були тим самим сенсом життя, то це і про його втрату. З іншого боку, лікування – це щось абсолютно невідоме. Ця невідомість викликає велику розгубленість, страх, який паралізує у той момент, коли треба рішуче діяти. Тому тут не до занурення у глибини психіки. Це може тільки погіршити стан пацієнта. Консультація – це обговорення конкретних проблем, надання корисних порад, відповідей на запитання, що турбують найбільше, чітких, ясних, іноді схожих на інструкції.

• Чи всім онкопацієнтам необхідна психологічна під­тримка?

Впевнений, що професійна психологічна допомога в такій ситуації була б корисною будь-кому, але необхідною – не всім. Допомога потрібна тоді, коли є відчуття, що ви самостійно не впораєтеся. Тут кожен може вирішити тільки сам. Все, що можна зробити – проінформувати пацієнтів про можливість отримати не тільки протипухлинну терапію, а й психологічну допомогу. Пояснити, як це працює. Чимало пацієнтів кажуть, що вони самі можуть впоратися.

Є головна теза психотерапії (тепер у суспільстві це значно краще розуміють і стосовно медичної допомоги загалом): без бажання людини, без її дозволу не можна щодо неї нічого робити, за винятком критичних станів. Але серед пацієнтів, кому робота із психологом дійсно була б важлива, чимало тих, для кого в принципі отримувати допомогу, а тим більше про неї когось просити – це щось дуже складне, інколи неможливе. Допомога може асоціюватися з приниженням. Це вибір пацієнта, що він може прийняти. Також існує страх роботи із психологом, у тому числі і з боку родичів, мовляв, як це так, чужий буде порпатися у душі близької людини?!

• Наскільки доступною є психологічна допомога в Ук­­раїні?

Питання доступності та якості психологічної допомоги пацієнтам із серйозними хронічними захворюваннями доволі актуальне. У багатьох онкологічних медичних закладах України психологи або відсутні, або їх так мало, що реальна робота в потрібному обсязі просто фізично неможлива. На щастя, в останні роки ситуація покращується. З’являються навіть відділення онко­психології. Хочу прокоментувати, що онкопсихологія – це доволі умовне виділення напряму. Онкопсихолог – це в першу чергу практичний психолог із достатньою кваліфікацією, досвідом, а вже потім з додатковими знаннями та досвідом роботи у сфері онкології. Це справді складний розділ психології: напруження емоцій, постійна присутність смерті в фокусі – велике навантаження.

Як альтернатива – можна звернутися по допомогу до приватного психолога. В Україні чимало висококва­­лі­фі­кованих фахівців. Але це додаткові витрати, а лікування раку і так досить чутливе для бюджету родини. Є фонди, які можуть надати безкоштовні психологічні консультації. Є психологи, які беруть одного-двох клієнтів на благо­­дійній основі. Минулого року я почав проводити одну безкоштовну годинну консультацію всім хворим на рак. Це не формат психотерапії, але такі стрес-консультації, за відгуками пацієнтів, дуже допомагають зорієнтуватися на початку, послабити страх, впоратися з панікою. Зви­чай­но, пацієнти задають чимало запитань про побічні ефекти лікування, про обмеження життя. Ця тема огорнута багать­ма шкідливими міфами. Навіть просто розвіяти ці «жахи» дуже корисно.

• Чи можна говорити про смерть із людиною, яка ліку­ється від онкологічного захворювання? Чи приймають пацієнти думку про неминучість смерті?

Про сприйняття неминучості смерті я не знаю. Судячи з того, як чимало людей кардинально змінили своє життя після одужання, впевнений: так, це інколи відбувається. Це дійсно велика криза – наблизитися до смерті. Але пере­живання та усвідомлення цієї кризи може кардинально змінити відчуття цінності життя.

Питання, чи говорити з пацієнтами про смерть, одне з ключових в історії онкології. Про це написано чимало. Так, говорити треба. Принципове значення має те, що саме говорити, коли, в якій формі і з якою метою. Лікар-онколог або психолог в онкоклініці – це точно не ті люди, які мають розширювати свідомість пацієнта. Їх професійний і моральний обов’язок – допомогти хворому, у тому числі витримати психологічне навантаження, а не збільшувати його. Важливо бути чутливим, уважним до пацієнта і самому не боятися говорити про смерть. Треба починати з того, що пацієнт обов’язково має знати свій діагноз. Усі ці інтриги «давайте їй/йому не скажемо, він не витримає» – це, по-перше, протизаконно, по-друге (тому це і протизаконно), ніхто не має права щось вирішувати за дієздатну дорослу людину без її згоди. Діагноз «рак» дуже впливає на плани на найближче життя. Я щиро вірю, що близькі таким чином хочуть подбати про хворих. Коли я пояснював, чому важливо чесно повідомляти діагноз, у більшості випадків родичі сприймали це з розумінням. Але бажано, щоб розмови на тему смерті проводив той, хто вміє це робити професійно, – лікар і/або психолог. Краще, щоб це відбувалося в присутності родичів.

Що стосується саме пацієнтів, то чесне обговорення діагнозу, шансу одужання дає їм підґрунтя думати про питання смерті, переживати це, радитися з близькими, не залишатися із цим наодинці. Бо для багатьох людей ця тема фактично є табу, а так психолог чи лікар цю тему «легалізують». Можна обережно поцікавитися, яку інформацію пацієнт готовий і хоче отримати. Різні пацієнти потребують різного обсягу і деталізації інформації. Ми далеко не з усіма паліативними пацієнтами розмовляли конкретно про смерть. Але «легалізація» теми смерті дуже важлива, вона дає пацієнтам шанс обговорити це детальніше іншим разом, коли вони наважаться, будуть готові.

• Чи правда, що існує п’ять стадій прийняття немину­чого?

Давайте уточнимо, що ми називаємо неминучим. Діагноз «рак» – це справді можливість померти. Але в розмовах із пацієнтом важливо підкреслити, що більша частина хворих на сучасному рівні розвитку медицини може бути вилікувана! Якщо ми кажемо про реакцію пацієнта на встановлення діагнозу «рак», то так, це факт, із яким складно від­разу змиритися. У пацієнтів ця подія викликає багато психологічних процесів. Дійсно, існує таке «стадіювання», але, як і будь яка класифікація, воно досить умовне. Може мінятися послідовність, пацієнт може і не пройти всі вказані етапи. Важливо знати, що у пацієнта може бути гнів на весь білий світ або заперечення діагнозу. Інколи я був третім або четвертим консультантом-онкологом, який підтверджував той самий діагноз. І пацієнт міг піти далі. Інколи вдавалося допомогти визнати, що це сталося, і нарешті розпочати лікування.

• Чи працюєте Ви із членами сім’ї онкопацієнтів? Є у цьому потреба?

Коли я працював у відділенні трансплантації, розмови з родичами займали не менше часу, ніж із пацієнтами. Я чув чимало відгуків, що це було дуже важливо. Інколи ці розмови починалися за моєї ініціативи. Але звернення до мене як до психолога родичів тих, хто хворіє на рак, поодинокі. Хоча впевнений, що багатьом ця робота могла б бути корисною. На жаль, у нас у країні скористатися послугами психотерапевта, отримати консультацію психолога вважають доцільним далеко не всі. Заважає страх, що таке звернення свідчить про психічну ненормальність. А така робота буває дуже корисною для стосунків у родині, де є онкопацієнт.

• Розкажіть докладніше про питання, які зазвичай обговорюєте з пацієнтами. Що ще їх турбує?

Часто пацієнтам навіть складно щось запитати. Вони так і кажуть: зі мною це вперше, я не знаю, що спитати. На початку бесіди важливо викликати хоч невелику довіру, допомогти бути щирим, і питання потроху з’являються. Фактично всі питають, що можна їсти. І радіють, коли чують, що можна і далі смакувати улюблену піцу чи випити келих вина на день народження доньки.

Спочатку я розповідаю, що взагалі відбувається під час лікування: які етапи, як саме воно відбувається, через які проміжки часу, про те, що є початок і закінчення, і це не на все життя. Це допомагає вже якось уявляти розвиток подій. Людина переміщує увагу з незрозумілого страхіття в майбутньому на планування сьогодення.

Дуже турбує зовнішній вигляд, випадіння волосся. Це питання не тільки привабливості для інших людей. І неправда, що чоловіки до цього байдужі, просто їм складніше про це сказати. Зміна зовнішності наче відокремлює пацієнтів від світу здорових людей: є ми, онкохворі, і є вони, здорові. Зараз ставлення в суспільстві до цього питання змінюється. Одна пацієнтська організація проводить чудові акції з гоління волосся перед хіміотерапією: збираються інші пацієнти, фотограф робить дуже гарні знімки. Комусь це може допомогти. І поширення цих фото також дуже важливе. Це ще один меседж – ти не один.

Чимало питань, які походять із міфів: чи можна їсти м’ясо або солодощі? чи можна готувати на газу? або чи можна бувати на сонці, плавати в річці (Відповідь – так, можна).

Одна з найважливіших тем – ускладнення лікування. Інколи страх ускладнень заважає вирішити почати лікування (хіміотерапію). Тут важливо обговорити конкретні побічні ефекти: що справді може статися, як це переживають пацієнти, наскільки це може погіршити стан, чи можна із цим щось зробити. Слід також проінформувати, що ускладнення розвиваються не обов’язково, а якщо виникають, то лікарі знають, як допомогти, що будь-яка схема лікування була перевірена щодо її безпеки, а не тільки ефективності.

З пацієнтами, які вже проходять лікування, ми говоримо про те, як і де отримати допомогу в повсякденному житті: хто допоможе купити ліки, коли погано, кого просити, щоб відвезли на аналізи чи до лікаря, з ким залишити дітей, коли треба в лікарню. Про те, що це може бути соромно – просити, що страшно отримати відмову чи потім бути винним за допомогу.

Одне із частих питань – про компетентність лікарів, про те, де краще лікуватися, про що можна спитати лікаря. Чи призначить лікар правильне лікування? Які гарантії одужання? Це складно. Планую написати у своєму інстаграмі серію коротких публікацій для пацієнтів, як спілкуватися з лікарем. Зауважу, що психолог категорично не повинен коментувати дії лікаря в розмові з пацієнтом.

Чимало пацієнтів бентежить, як поговорити про своє захворювання з рідними, особливо з дітьми. Звичайно, в родинах у всіх різна ситуація. Ми разом обговорюємо, що саме і з якою метою пацієнт хотів би розповісти, що отримати в результаті розмови, хто в родині чи серед друзів може бути «опорною» фігурою.

Одне з поширених питань – чи заразний рак, чи передається він спадково? Чи небезпечно для оточуючих, що я отримую опромінення або хіміотерапію? (Відповідь – ні).

Чимало питань на початку можуть і не виникнути (або вони є, та їх важко ставити) або не спасти на думку. Тому я просто інформую пацієнтів щодо певних аспектів, знання яких згодом може стати у нагоді. Наприклад, як поговорити з лікарем про план лікування, про оцінку його ефективності; що треба заздалегідь обговорити із сімейним лікарем можливість його участі в лікуванні, коли пацієнт перебуватиме вдома. Розповідь про те, що протягом хіміотерапії, особливо на фоні зниження рівня лейкоцитів, під час сексу бажано використовувати подвійні методи контрацепції, може викликати помітне здивування («а що, можна?»). На жаль, я чув висловлювання на кшталт «Що це вони радіють/закохуються/манікюр роблять? У них же рак!». Так, життя триває, кожна мить його цінна. Під­тримати бажання бути щасливим попри рак, не чекаючи закінчення лікування або одужання, – важлива частина психологічної допомоги. Процитую відомого психотерапевта Еріка Берна, коли він говорив про психологічну допомогу онкохворим: «Що ми можемо зробити для вас сьогодні?». Але саме спитати. Не пхати в людину щастя силою!

Сотні разів спостерігав: під час бесіди про захворювання пацієнт починає плакати. Типова реакція близьких (інколи і лікарів): та чого ти плачеш! Все буде добре! І пацієнтам стає ніяково, що вони надмірно розчулилися, «слабкі», «не такі, як треба». І надалі з цим страхом, тривогою вже соромно з’явитися. При такій реакції оточуючих безпечніше все ховати в собі. Але тоді виникає сильне відчуття самотності. Важко, страшно – і ти при цьому один. Є чимало любителів так званого позитивного мислення у житті, це проникає і в онкологію. Як правило, це просто намагання наче відрізати так звані погані емоції (а поганих емоцій не буває). Начебто, якщо ми думаємо позитивно, то так себе і почуваємо. Тільки виникнення емоцій не контролюється логікою, процесами мислення. І болючі емоції важливо переживати – дуже небезпечно намагатися приховати їх від себе.

Причина такої реакції на сльози – це неусвідомлений страх оточуючих через ситуацію, де йдеться про загрозу смерті. Їм важко витримати страждання близької людини, тому намагаються прояви цих страждань зменшити. На жаль, деякі лікарі теж вважають, що пацієнт має тільки посміхатися. Корисним для пацієнта у цьому випадку було б підтвердити, що ви розумієте, як йому важко, додати, що ви поруч, або просто мовчки простягнути коробку із серветками, коли бачите, що сльози підступають. Ця проста дія інколи має магічний ефект! Ще важливо розпитати, що саме викликало сльози. Про це варто поговорити, розмова про причину зменшує напруження. Після того як пацієнт зміг відкрити вам свої страхи, біль і був підтриманий, а не знецінений, можна зробити наступний крок – так би мовити, підсвітити якісь факти, які можуть додати впевненості: успіхи лікування, наприклад, або закінчення діагностики та початок очікуваного лікування. Слід допомогти пацієнту змінити фокус, а не заперечувати страждання. Це допомагає підтримати той самий баланс.

Взагалі, пацієнтам дуже важливо, щоб їхні тривоги були почуті й не знецінені. Якщо сказати пацієнтам, що їхня тривога, розгубленість, бажання плакати є абсолютно нормальною реакцією на стрес, це дозволяє їм потрохи повертати собі свою «нормальність». У багатьох ще є ідея, що рак – це покарання за щось. Досить важко сприйняти, що виникнення раку не має якогось сенсу. Але пошуки «провини», через яку все сталося, – некорисний та дуже емоційно виснажливий процес.

• Як вплинула війна на онкопацієнтів?

Було дуже важко, особливо в перші тижні війни, коли більшість із нас були розгублені. До персональної біди онкопацієнтів додалася загальна. Мало було рятуватися від обстрілів, ще треба було якось продовжувати лікування – шукати ліки, медичний персонал. Але я пишаюсь, у тому числі, тим, як відреагувала українська медична спільнота. Були створені чат-боти для пацієнтів, у тому числі з онкологічними хворобами, у яких лікарі давали поради, консультували, шукали вихід із, здавалося б, безвихідних ситуацій. Чимало пацієнтів змогли продовжити лікування за кордоном. І це була реальна практична підтримка, у тому числі і психологічна. Але, на жаль, більшість онко­хворих продовжують лікування в умовах, коли зберігається небезпека, а доступність медичної допомоги зменшилася. Деякі пацієнти зараз, особливо самотні, старшого віку, часто у розпачі. Я чув від декого, що, мовляв, навіщо мені лікуватися, увагу на себе тягнути, мені не гірше за багатьох. Таким хворим складно інколи просто доїхати або навіть зателефонувати до лікаря. А це люди, які теж можуть загинути, якщо не матимуть можливості лікуватися. Важливо не загубити їх із поля зору, запропонувати допомогу, бо вони можуть не наважитися самі її просити.

• Чи існує в Україні особливе ставлення до раку як до смертного вироку? Яка відмінність у цьому плані між Україною та країнами Європи і США?

Україна – це країна з тоталітарним минулим. Це впливає і на ставлення у суспільстві до багатьох питань, у тому числі до медицини. У якійсь іншій країні Європи важко навіть уявити розмови про те, чи повідомляти пацієнту про діагноз. Повага до особистості, до тіла пацієнта, терпимість до інакшості, у тому числі до людей з інвалідністю, – це те, у чому не була зацікавлена комуністична влада, і це наша спадщина, на жаль. Тема онкозахворювань багатьох людей лякає, від цього хочеться відсторонитися, не бачити і не чути. Але цей шлях пройшли багато су­спільств, які тепер стали більш толерантними, а соціальна підтримка у них – потужнішою. У зміні ставлення суспільства до осіб з онкозахворюваннями може допомогти просвітницька діяльність. Щоб онкопацієнти перестали бути особливою групою, а залишалися просто частиною суспільства, людьми, які зараз мають тяжкі хвороби і потребують нашої допомоги.

Також мало повідомляється про сучасні досягнення онкології, про більш ефективні і значно менш токсичні методи лікування. Чимало лікарів неонкологічних спеціальностей бувають здивовані тим, що зараз можна вилікувати більшість хворих на рак, що вже казати про пересічних громадян. Ще один фактор впливає на сприйняття проблеми раку – фінансовий. Лікування раку в країнах із низьким рівнем доходів, до яких належимо і ми, це частіше за все фінансова криза. Пошук грошей на лікування – додатковий фактор виникнення стресу. На щастя, останніми роками ситуація з доступністю якісної медичної допомоги змінюється на краще. Змінюється і суспільство. Уже стає нормою говорити не про лікування будь-якою ціною, а про важливість якості життя пацієнтів. Покращуються умови їх лікування, розвивається хоспісна медицина. Це все, на мою думку, є ознаками поваги суспільства до тих, кому зараз найважче.

Підготувала Анна Хиць