скрыть меню

Нарис історії розвитку жіночої сексології

страницы: 47-57

С.О. Возіанов1, член-кор. НАМН України, д.мед.н., професор, директор ДУ «Інститут урології НАМН України»; О. В. Ромащенко1, д.мед.н., професор, головний науковий співробітник Відділу відновної урології та новітніх технологій; В. М. Григоренко1, д.мед.н., професор, керівник Відділу відновної урології та новітніх технологій; С. М. Мельников1, д.мед.н., професор, головний науковий співробітник відділу відновної урології та новітніх технологій; В. В. Білоголовська1, к.мед.н., завідувачка відділення ультразвукової діагностики; О. В. Бабич1, Л. Ф. Яковенко2, к.б.н. 1ДУ «Інститут урології НАМН України», 2Інститут молекулярної біології і генетики НАН України

У статті представлено історичні етапи розвитку сексології та її складової – жіночої сексології як медичної науки. Починаючи з ХХ століття жіноча сексологія вступила в черговий ренесанс, коли вчені в різних країнах світу почали активно вивчати стан сексуального здоров’я жінок в нерозривному зв’язку з особливостями гінекологічного статусу із дотриманням принципів міждисциплінарного підходу.

Ключові слова: сексологія, жіноча сексологія, сексуальне здоров’я пари, історія.

Сексологія – наука про статеву функцію людини, що поєднує різні аспекти питань статі та статевого життя, знання з андрології, гінекології, урології, ендокринології, психології, терапії, антропології, генетики, філософії, історії, соціології, етнографії, теології, мистецтва. При оцінці особливостей сексуальної функції людини ці дисципліни розглядаються в гармонії взаємного доповнення.

Історія розвитку сексології та її складової – жіночої сексології як медичної науки має свою неповторність з безліччю драматичних моментів на різних часових етапах.

Оглядаючись на минуле, слід зазначити, що до початку ХІІІ ст. термін «статевий» (лат. sexualis) використовувався лише в сенсі визначення статі, а слово «сексуальність» вперше з’явилося 1820 р. в ботаніці, після видання монографії Августа Хеншеля Von der Sexualitat der Pflanzen («Сексуальність рослин») [1].

На початкових етапах даний термін в медицині сприймався виключно щодо оцінки репродуктивної спроможності як жінки, так і чоловіка, делікатно обминаючи особливості емоційної та фізіологічної складової сексуальної функції. Навіть Паоло Мантегацца (Paolo Mantegazza) у своїх працях, акцентуючи увагу на особливостях міжособистісних стосунків, використовував лише термін «любов».

Умовне та усвідомлене уникнення оцінки сексуальної функції як чоловіка, так і жінки, а також пари в цілому зберігалось до початку ХІХ ст. Лише у другій половині ХІХ ст., на тлі спалаху соціальних, економічних, політичних змін у суспільстві сексуальність людини стала темою, відкритою для обговорення, що знайшло своє відображення в культурі, мистецтві, соціумі, а з часом і в медицині.

У другій половині ХХ ст. термін «сексуальність» став досить поширеним і набув скороченого визначення «секс» [2]. У цей період учений-антрополог із Флоренції Паоло Мантегацца (працював в Instituto di Studio Superiori Fisio, засновник Музею антропології та етнографії) у своїй книзі Phisiology of Love («Фізіологія любові») вперше оцінював особливості жіночої сексуальності як в нормі, так і за наявності сексуальних розладів. Він уперше зупинився на передумовах формування сексуальної холодності, сексуального болю та вагінізму. У його працях, присвячених лікуванню жіночого та чоловічого безпліддя, пара розглядалась як єдине ціле [3].

 

Саме його справедливо називають піонером сексуальної медицини, а його цитати з монографії Phisiology of Love є актуальними і затребуваними в наші дні: «Намагатися зробити любов розсудливою – те ж саме, що займатись пошуком квадратури кола… І якщо ви відчуваєте себе щасливим при цьому, не аналізуйте власного щастя. Це майже те саме, що роздробити гарного метелика, намагаючись розгледіти його красу…

Пам’ятайте, що любов – це ненаситна спрага, невичерпний океан.

Платонічна любов не знає обіймів, оскільки нескінченість неможливо обійняти…

Любов спочатку паралізує, ну а потім б’є струмом…

І кожний отримує стільки любові, наскільки заслуговує…»

Австрійський психіатр Річард Фрайхер фон Краффт-Ебінг (1840-1902) у своїй монографії Psychopathia Sexualis (1886) вперше описав особливості кліторального та вагінального оргазму у жінок, а також передумови щодо формування аноргазмії. Вперше автором проаналізовано характер гомосексуальних стосунків і виключено можливість їх виникнення на фоні захворювань або статевих вад [4].

У відповідності до даних V. Sigusch (2008), термін «сексологія» вперше з’явився у книзі Sexology as the philosophy of life: implying social organization and government, представленій 1867 р. в Чикаго Elizabet Osgood Goodrich Willard. Це була парафеміністична монографія, що висвітлювала релігійні фундаменталістські тенденції в міжособистісних стосунках чоловіка та жінки.

 

Англійський письменник, статист та євангеліст Karl Pearson 1885 р. виступив з лекцією «Питання про жінок», в якій зазначив: «Сексологія – це наука, що ґрунтується на принципах міждисциплінарного підходу». У 1907 р. цю точку зору було підтримано професором, дерматологом з Берліна Іваном Блохом (Iwan Bloch) в його популярному виданні Das Sexualiten unserer («Сексуальне життя в наш час»), який відмітив необхідність впровадження міждисциплінарного підходу в науці сексології [5].

Незважаючи на те що Зигмундом Фрейдом (1898), письменником Карлом Ванселовим (Karl Vancelov) (1904), сексологом Магнусом Хіршфельдом (Magnus Hirschfeld) в монографії Sexology представлено аналогічні погляди, пріоритетність щодо значимості міждисциплінарного підходу в сексології за визначенням наукової спільноти належить саме Івану Блоху, а його праці «Сексуальне життя в наш час» та «Історія проституції» залишаються актуальними й натепер і їх продовжують перевидавати.

Завдячуючи відкриттю та розвитку психоаналізу як бази психотерапевтичної школи, Зигмунд Фрейд суттєво вплинув на розвиток світової сексології. Ним було сформульовано теорію психосексуального розвитку людини, безліч концепцій пов’язаних з її сексуальністю (едипів комплекс, страх кастрації, бажання пеніса тощо), а також клінічний метод психоаналізу, що широко використовується в умовах сьогодення. Учений обґрунтував, що сексуальність є суттєвою мотивуючою складовою поведінки людини.

 

За ствердженням Hartmann: «Фрейд намагався заснувати психоаналіз не як медичну науку, а як комплексний евристичний метод щодо усвідомлення людської сутності. Впроваджений ним підхід до психоаналізу став новим внеском у розвиток не лише медицини, а й літератури, філософії та мистецтва» [6].

У 1933 р. в Берліні працював відомий сексолог Магнус Хіршфельд, який заснував Науково-гуманітарний комітет із захисту гомосексуальних стосунків серед чоловіків та жінок (1897). У 1908 р. ним було започатковано перший журнал з проблем сексології «Сексуальні науки», в першому номері якого обговорювались питання дефініцій та номенклатури в сексології [7, 8]. Він також вважається піонером у створенні освітніх сексуальних фільмів. На основі численних наукових здобутків в сексуальній медицині професор Магнус Хіршфельд заснував Інститут сексології (1919), у якому вперше проходили професійну підготовку і визнавались дипломованими фахівцями з сексології лікарі інших спеціальностей. У 1933 р. цей інститут було зруйновано націонал-соціалістами, а бібліотеку, зібрану вченим, яка містила цінні джерела із сексуальної медицини, було спалено. Його книга Anatomy of Female Sexualyty («Анатомія жіночої сексуальності») вважається одним із перших видань, в якому представлено ґрунтовну оцінку передумов розвитку сексуальних розладів у жінок.

 

Професора Магнуса Хіршфельда справедливо називають Ейнштейном в сексології, а його наукові та практичні надбання в галузі сексуальної медицини були надалі високо оцінені нащадками [9]. У 1999 р. було створено фільм «Магнус Хіршфельд – Ейнштейн сексу», за основу якого було взято однойменний роман Рози фон Праунхайм.

Англійський лікар Гевлок Елліс сприймав сексуальну активність чоловіка та жінки «як складову загального здорового стану і природних проявів любові», що знайшло своє відображення в його 6-томній праці «Вивчення психології сексуальності». Він увійшов в історію як відомий захисник прав жінок, виступаючи проти насильства у шлюбі. Ним було розроблено систему статевого виховання як невід’ємної складової загальної людської культури, починаючи з підліткового віку [10].

 

Наукові досягнення Альберта Моллі, Магнуса Хіршфельда, Івана Блоха, Гевлока Елліса щодо вивчення жіночої сексології у поєднанні з ідеями Зигмунда Фрейда стали точкою відліку стосовно вивчення сексуальності людини з урахуванням особливостей статі.

Жіноча сексологія мала певні етапи розвитку у часі з відповідними піками та спадами і на вітчизняних теренах. Перші повідомлення про частоту та характер сексуальних дисфункцій у жінок у царській Росії належать М. Шаврову (1848).

Через десять років потому завідувач кафедри акушерських хвороб із Санкт-Петербурга, професор О. О. Кітер виділяв значимість врахування стану сексуального здоров’я жінок будь-якого віку в гінекологічній практиці.

 

У 1895 р. акушер-гінеколог із Санкт-Петербурга, професор В. М. Тарнавський видав монографію «Извращение полового чувства у женщин», яка сприяла вияву бурхливих дискусій в медичному науковому осередку.

Одночасно професором кафедри психіатрії Імперського Харківського університету П. І. Ковалевським у монографії «Психология пола» було зроблено спробу проаналізувати причини формування сексуальних розладів у жінок на фоні гінекологічних негараздів, сімейних незгод, самотності.

 

У цей період в акушерсько-гінекологічних спілках Санкт-Петербурга, Москви, Києва та Харкова почали з’являтися публікації деяких авторів стосовно питань сексуального здоров’я жінок з урахуванням особливостей статевого дозрівання, репродуктивного та клімактеричного віку.

А. Ненадович на сексції акушерства та жіночих хвороб Пироговського з’їзду лікарів 1904 р. у Санкт-Петербурзі виступив з доповіддю «Anesthesia sexualis жінок», в якій було вперше представлено класифікацію різних форм жіночої фригідності з поясненням механізмів їх виникнення. Однак реальне розкриття результатів наукових досліджень цього автора було здійснено лише через 30 років після його смерті, коли у 50-60-ті роки минулого сторіччя проблеми сексуального здоров’я чоловіка і жінки почали сприйматись на підставі наукового аналізу.

Варто зазначити, що думка суспільства та царська цензура протидіяли науковим дослідженням стосовно вивчення сексологічних питань. Так, на початку ХХ ст. виникла ідея проведення анкетування на предмет оцінки показників сексуального здоров’я молоді. Якщо розроблені 1905 р. професором Московського університету М. А. Членовим анкети встигли з’явитися в публікаціях після проведеного анкетування 2050 студентів, то анкети лікаря-дерматовенеролога з Харкова В. В. Фавра, що були поширені 1902 р. серед студенток медичного і педагогічного інститутів, поліція конфіскувала та знищила. Незважаючи на це, лікарем за підтримки Харківської медичної спілки при анкетуванні було встановлено (оцінювались відповіді на 200 запитань в кожній анкеті), що більшість (92%) з опитуваних відмічали ранні (з 15-16 років) прояви статевих інтересів, 23% – свідомо утримувались від статевих стосунків та 57% – зазначали невдоволення від сексуальної стриманості, що негативно позначалась на їхній соціальній активності [11].

Саме в цей період особливий внесок у розвиток жіночої сексології було зроблено професором Г. Г. Гентером, який окрім вдосконалення акушерської допомоги, з 1914 по 1916 р. на підставі численних досліджень представив наукову працю «Аномалії статевого почуття у жінок».

 

Він запропонував класифікацію статевої холодності з введенням нових дефініцій, таких як диспаревнія та жіноча імпотенція. На думку вченого, складовими сексуальної поведінки жінки є статевий потяг та спроможність відчувати оргазм. Відсутність здібності жінки щодо досягнення оргазму він розцінював як статеве безсилля.

Під керівництвом професора Г. Г. Гентера на базі гінекологічних стаціонарів Санкт-Петербурга було організовано надання сексологічної допомоги пацієнткам будь-якого віку. Визначення професора про «нероздільне поєднання гінекологічного та сексуального здоров’я жінки в будь-якому віці» стало ключовим в його науковій та практичній діяльності.

Після Першої світової війни соціальні, політичні та економічні зміни в соціумі як в Європі, так і в США супроводжувались новими напрямками в розвитку мистецтва, культури, міжособистісних стосунках. Це вплинуло на сексуальну поведінку в суспільстві, яка була визначена на цей період як менш стримана. Даний період часу сприймають як один з етапів сексуальної революції.

На початку ХХ ст. Маргарет Сенджер очолила рух за контроль над народжуваністю в США. Кетрін Девіс провела анкетування з визначенням сексуальної функції серед 2200 жінок, результати якого були оприлюднені 1927 р. у вигляді окремої книги.

Британська письменниця Мері Стоупс написала керівництво для подружньої пари з відвертою розмовою про численні заборони в інтимних стосунках людини.

 

У 1926 р. голландський акушер-гінеколог, сексолог Теодор Хендрік Ван де Вельде оприлюднив свою книгу «Ідеальний шлюб», в якій зупинився на техніці інтимних стосунків пари та визнав можливість орально-генітальних статевих зносин. У власній монографії вченим було висвітлено підходи щодо позбавлення «рутинних традицій у шлюбі» [12].

Друга світова війна спричинила чергову кризу міжособистісних стосунків та стала передумовою виникнення наступного етапу сексуальної революції. «Життю і моральним нормам багатьох мільйонів людей була завдана тяжка емоційна травма, і характерний для військового часу період руйнації з безліччю соціальних негараздів втратив свою стримуючу силу. Бажання мати все, що можливо, сьогодні, не роздумуючи про майбутнє, призводило до прагнення задоволення з нерозбірливістю в сексуальних стосунках», – стверджував Castello (1985). З цим історичним драматичним періодом людства пов’язаний черговий етап змін сексуальної поведінки як чоловіка, так і жінки.

Після Другої світової війни американець Альфред Чарльз Кінсі, засновник Інституту з вивчення сексу, статі і репродукції (1947) при Індіанському університеті, вражений відсутністю даних щодо сексуальної поведінки людини, використавши свій статус викладача, провів анкетування серед студентів з метою аналізу отриманої інформації. Він дослідив, що анкетування методом інтерв’ю дає можливість більш правдиво, в коректній формі дізнатись про особливості інтимної сфери людини. Ним було проаналізовано понад 20 000 інтерв’ю за період з 1938 по 1952 р. з використанням стандартної матриці, що нараховувала 521 запитання, 11 240 тестів.

Учений стверджував: «Поки секс розглядають в умовах існуючої плутанини, невігластва, заперечення і зверхності,.. він завжди буде поєднаний з лицемірством та непристойністю, які не приведуть до інтелектуальної чесності та людської гідності… Слід пам’ятати, що світ не розділено на овець і кіз. Не всі чорні та білі…

Протиприродним є лише такий статевий акт, який неможливо з будь-якої причини здійснити».

 

А. Кінсі створив багатопрофільну дослідницьку групу, до складу якої входили науковці Клайд Е. Мартін, Уорделл Б. Померлой, Пол Х. Гебхард.

Під керівництвом А. Кінсі було видано наукову збірку «Звіт Кінсі» у двох томах, яка отримала світове визнання. Статистичний аналіз психосексуальних установок і поведінки людини (інтенсивність статевого життя, динаміка її форм, вікові варіації тощо) на значному клінічному матеріалі збагатили дані сексуальної медицини.

І незважаючи на те що праці А. Кінсі були сприйняті неоднозначно науковим істеблішментом, вони залишаються недосяжними за масштабами проведених клінічних досліджень і численних аналітичних даних в сексуальній медицині [13].

Сенатор Дж. Маккарті, ґрунтуючись на думці лише одного експерта, без залучення інших учених, не враховуючи надрукованих в науковій пресі відгуків, зазначив, що дослідження А. Кінсі і його учнів «не мають наукового значення, не є гідними національної гордості американського народу, руйнують його моральні засади і тим самим сприяють захвату людських думок комуністичним вченням». У відповідності до такого рішення 1954 р. Рокфеллерівський фонд відмовив ученим-сексологам у фінансовій підтримці.

А. Кінсі помер 1956 р. в забутті та розчаруванні, проте результати його праць в умовах сьогодення сприймаються як унікальний внесок в розвиток сексуальної медицини.

Інститут сексуальних досліджень при університеті штату Індіана, створений ученим та його командою як незалежна некомерційна організація, залишається одним із провідних дослідницьких центрів в сексології та сексопатології у світі.

 

Особливою за драматизмом є історія, що пов’язана з відкриттям жіночої передміхурової залози. Вперше 1672 р. голландський фізіолог і гістолог Ренье де Грааф (Reinier de Graaf) описав та проілюстрував численні залози та протоки, що оточують жіночу уретру, як жіночу передміхурову залозу (corpus glandulosum) [14].

У 1880 р. Олександр Дж. К. Скін (Alexander Johnston Chalmers Skene) висунув гіпотезу стосовно існування жіночої передміхурової залози з двома парауретральними протоками, що відкриваються поряд із зовнішнім отвором уретри. Описаний автором анатомічний утвір, що був зазначений ним як жіноча передміхурова залоза, сприймається медичним загалом переважно як залоза Скіна [15].

 

Надалі патологоанатом Рудольф Вірхов (Rudolf Virchow) зафіксував, що ці залози є самостійним сечостатевим органом. При безпосередньому дослідженні тканин цього органа вченим виявлено накопичення амілоїдних тілець простати, типових виключно для чоловічої передміхурової залози [16]. У 1947 р. Дж. Хаффман (John Huffman) при дослідженні анатомічних препаратів уретри методом заливки гарячим воском встановив тривимірні моделі парауретральних залоз із характерною особливістю різновидності їх типів, розмірів та кількості. Автор порівнював цей анатомічний утвір з будовою дерева. На його думку, саме уретра по всій її довжині нагадує стовбур дерева, а протоки парауретральних залоз, що виходять з нього, – мережу гілок [17].

За визначенням Ернста Графенберга (Ernst Gräfenberg), цей анатомічний утвір є рудиментом чоловічої передміхурової залози і представлений парауретральними залозами. Учений з’ясував, що найбільш легко збуджується частина ерогенної зони передньої стінки піхви там, де «уретра виходить із шийки сечового міхура» [18].

 

Термін «точка G» було введено F. Addiego на згадку про відкриття Е. Графенберга і згодом представлено в науково-популярному виданні The G-sport and Other Recent Discoveries about Human Sexuality [19].

Джон Перрі та Беверлі Віппл цю зону назвали на честь Е. Графенберга точкою G і визнали ерогенною зоною першого порядку [20].

На думку Карла Штіфтера (К. Stifter), визначення зони G у вигляді точки є помилковим саме тому, що звужує цю ерогенну зону з усієї ділянки стінки піхви, яка межує з уретрою, до плями або точки [21].

Професор Terrence M. Hines 2001 р. вказав на недостатню доказову базу, а саме на відсутність морфологічних і біохімічних досліджень стосовно визнання зони Графенберга, яка є проекцією скупчення парауретральних залоз, ототожнення чоловічої передміхурової залози в жіночому організмі [22].

 

Поглиблене дослідження Мілана Завячича (M. Zaviacic) і його колег було взято за основу наукового обґрунтування щодо офіційного перейменування парауретральних залоз у жіночу передміхурову залозу 2002 р. FICAT і включення терміну «жіноча передміхурова залоза» до переліку анатомічних структур [23, 24].

Однак неоднозначність сприйняття досліджуваної проблеми, недосконалість гістоморфологічних, біо­хімічних, клінічних досліджень потребують подальшого поглибленого вивчення анатомо-функціональних характеристик жіночої передміхурової залози (ототожнюється з парауретральними залозами) та її ролі у формуванні сексуальних і урогенітальних розладів у жіночому організмі.

Наступний історичний етап, а саме 60-ті роки минулого сторіччя визначено як період сексуальних свобод, коли сексуальна революція досягла свого апогею.

На думку одного з учнів Зигмунда Фрейда Вільгельма Райха, чергова хвиля сексуальної революції була спричинена:

  • створенням системи планування сім’ї та доступністю контрацептивних засобів;
  • протестом молоді проти закритості стосунків та інформації;
  • відродженням фемінізму в новій формі;
  • більшою відкритістю в суспільстві та більшою сексуальною розкутістю.

Саме в цей період американський лікар акушер-гінеколог Вільям Хауелл Мастерс у співпраці з Вірджинією Ешельман Джонсонс одними з перших вивчали фізіологію сексуальної функції обох статей в умовах лабораторії. У 1954 р. вони розпочали дослідження сексуальних реакцій як чоловіка, так і жінки, що було мотивовано відсутністю інформації про сексуальність людини. Значну частину клінічного аналізу проводили з урахуванням анамнезу обстежених пацієнтів. Були розроблені спеціальні вимірювальні технології для оцінки результатів сексуальної стимуляції людини в лабораторних умовах. Учені представили результати проведених досліджень у відкритих для наукової спільноти звітах. Ними було створено Центр репродуктивної біології, а з часом засновано Інститут Мастерс та Джонсонс в Сент-Луїсі (штат Міссурі).

З періоду від 1954 по 1965 р. В. Мастерс і В. Джонсон досліджували нормативні показники в сексології. За 11 років проведено спостереження 694 пацієнтів (312 чоловіків віком від 21 до 89 років і 382 жінок – від 15 до 78 років) із моніторингом 10 тис. повних статевих циклів та фіксацією всіх фізіо­логічних параметрів: від положення тіла у просторі до ступеня кровонаповнення окремих анатомічних утворень, їх функціональних реакцій з дотриманням повної конфіденційності. Для вимірювання фізіологічних характеристик сексуального статусу вчені використовували електроенцефалографію, електрокардіографію, кольорову кінематографію та перелік біохімічних досліджень і створили методологію діагностичного протоколу в сексології.

У монографії «Статеві реакції людини» (1966) була дана об’єктивна оцінка статистичних варіантів і фізіологічних особливостей статевої функції людини. Учені вперше, оцінюючи жіночу сексуальність, зупинились на механізмах сексуального збудження, формуванні любрикації, особливостях оргастичної реакції і довели наявність мультиоргастичних жінок.

У монографії «Статева неадекватність людини» (1970) В. Мастерс і В. Джонсон представили спектр сексуальних розладів як у чоловіка, так і жінки, запропонували терапевтичні підходи щодо відновлення сексуального здоров’я за таких умов з ефективністю близько 80%. Так було започатковано сексотерапію [25].

 

Як стверджували ці автори, для розуміння усіх складностей сексуальної функції людини необхідно знати та оцінювати в динаміці спостереження, анатомію і фізіологію репродуктивної системи чоловіка та жінки у поєднанні з їх особливостями психології, соціології, вікових характеристик.

Американський письменник Томас Майер присвятив цим вченим свою книгу «Майстри сексу. Життя та епоха Вільяма Мастерса та Вірджинії Джонсон – пари, яка навчила Америку любові», яку було взято за основу створення художнього серіалу.

Попри те що на актуальність жіночої сексології зважали ще Гіппократ, Авіценна, Рене де Грааф (1647) багато сторіч тому, завдяки результатам досліджень учених в ХХ ст. можна вважати, що жіноча сексологія вступила у черговий ренесанс, а в різних країнах світу почали активно вивчати стан сексуального здоров’я жінок у нерозривному зв’язку з особливостями їх гінекологічного статусу.

Професор Г. С. Васильченко (1921-2006) при розладі сексуального здоров’я чоловіка або жінки спочатку проводив соціально-психологічне вивчення саме подружніх пар і в своїх працях акцентував увагу на доцільності врахування стану сексуального здоров’я жінки, яке досить часто залишається поза увагою [26].

 

Як стверджував С. С. Лібих, окрім спеціальних психологічних і соціально-психологічних методів дослідження кожного з партнерів саме статеве життя (в т.ч. статевий акт) слід трактувати як надзвичайно диференційований природний соціально-психологічний експеримент. Виявлення структури, змісту, особливостей статевого життя дозволяють отримати повну інформацію про міжособистісні стосунки подружжя. Надто важливо враховувати сприйняття партнерами однин одного, особливості лідерства та залежності, сприйняття ситуацій – труднощів і невдач, відношення до протилежної статі та власне до себе з урахуванням самооцінки та самоствердження [27].

Модель стосунків формується, починаючи з підліткового періоду (12-18 років) розвитку особистості у відповідності до особливостей біологічного дозрівання та нейроендокринної пубертатної перебудови. Особливості юнацької психології, зокрема у плані становлення та вирішення можливих сексуальних проблем, описав І. С. Кон [28].

 

У розвиток жіночої сексології надзвичайно вагомий внесок зробили В. І. Здравомислов та А. М. Свядощ, які займались вивченням питань як фізіології, так і порушень сексуальної функції.

На думку В. І. Здравомислова, розуміння норми в сексології – один із основних напрямків досліджень зі сталою динамікою. Він запропонував формулу сексуальної потенції жінки, у відповідності до якої «Х» у знаменнику вказує на кількісну інтенсивність статевого життя (загальне число статевих актів на місяць), а «Y» у числівнику – число статевих актів, які завершилися оргазмом. Таким чином, у цій формулі оцінювалась якісна особливість сексуальності жінки. Автором було виділено варіанти:

1) якщо Y = 0, навіть при самій високій частоті статевих актів жінка страждає на статеву холодність;

2) якщо Y > 0, але Y < Х (найбільш часто присутній варіант), має надто великий діапазон від майже повної статевої холодності до майже повної статевої потенції;

3) Y = Х – ідеальний варіант, коли жінка отримує оргазм при кожному статевому акті;

4) Y > Х – коли жінка здібна до статевого акту, який супроводжується кількома оргазмами (мультиоргастичність). Таких жінок В. І. Здравомислов назвав суперпотентними.

Карта ерогенних зон жінки (за В.І. Здравомисловим)

В. І. Здравомислов вивчав ерогенні зони (ділянки шкірного покрову або слизових оболонок, подразнення яких викликає статеве збудження), до яких також відносяться органи зору, слуху, нюху, дотику, смаку. Ним розроблено схему розташування ерогенних зон першого та другого порядку у жінок [29].

На думку А. М. Свядоща, одночасне подразнення декількох ерогенних зон може зумовити як сумацію їхньої дії, так і гальмування однією зоною інших. Автор спостерігав явища ектопії (виключення зони, повну відсутність результату при її подразненні) та гетеротопії (міграція ерогенної зони та виникнення її там, де раніше вона не спостерігалась).

Провідним науковцем в галузі акушерства та гінекології, професором В. І. Бодяжиною проведено цикл наукових досліджень щодо зміни активності флісових точок в ділянках носа у відповідності до фаз менструального циклу. Вперше (1893) W. Fliss відмітив, що на перегородці та нижніх носових раковинах знаходяться спеціальні «статеві точки», які при кожній менструації набрякають, а у деяких жінок навіть кровоточать. В. І. Бодяжина у своїх дослідженнях підтвердила наявність рефлекторного зв’язку слизової носа зі статевою сферою жінки. Вона акцентувала на тому, що для більшості жінок нюх є вираженою ерогенною зоною, що може бути підтверджено словами І. П. Павлова: «Я ввважаю, що можливо основним збудником статевого рефлексу є спеціальний запаховий подразник».

Слід зазначити, що ще в трактатах Гіппократа відмічалось, що кожний чоловік і кожна жінка мають свій індивідуальний та неповторний запах. З часом було встановлено, що запах на чоловіків діє сильніше, ніж на жінок. Запах тіла жінки під час менструації може посилюватись. На деяких чоловіків він діє вкрай збудливо, що може пояснювати їх потяг до cunnilingus.

Проводились також дослідження щодо вивчення ступеня впливу інших подразників на прояв сексуальності чоловіків і жінок, проте в галузі жіночої сексології вони мали епізодичний характер.

До певного часу жіноча сексологія сприймалась як terra inkognitа. Розвиток жіночої сексології та сексопатології пов’язаний з розробками іноземних вчених (В. Гаммонд, Н. Ішлонский, В. Калвертон, В. Линдсей, Х. Роледер та ін.) і радянських вчених (И. Г. Гельман, С. Я. Голосовкер, З. А. Гуревич, Ф. И. Гроссер, В. Г. Дик, В. І. Здравомислов, А. Е. Мандельштам, М. С. Маргуліс, С. А. Селицкий, Н. В. Слетов, Л. Я. Якобзон, Г. С. Васильченко, А. М. Свядощ, Э. В. Рожановська, І. Л. Ботнева, Н. В. Іванов, П. Б. Посвянский, І. С. Кон).

З 1968 р. почали організовувати сексологічні конгреси, перший з яких проходив 5-7 червня 1968 р. в Празі. В його роботі взяли участь представники майже 90 країн світу. Фактично це був І Міжнародний з’їзд сексологів, ініціатором та організатором якого був директор Празького сексологічного інституту, заснованого 1921 р., професор Й. Хініє. При цьому проблеми жіночого сексуального здоров’я залишались мало висвітленими і розглядались епізодично.

Незважаючи на те що сексологія активно почала розвиватися з цього часу, термін «сексуальна медицина» був загально визнаним лише 1970 р. Ключовою подією стало проведення міжнародної конференції в Нью-Йорку в жовтні того ж року, а саме І Міжнародної конференції по реваскуляризації кавернозного тіла. На підставі цього зібрання було створено Міжнародне товариство по дослідженню імпотенції, в якому активно співпрацювали психіатри, психологи, гінекологи, лікарі загальної практики. З часом це товариство було перейменовано на Міжнародне товариство сексуальної медицини.

 

У 1972 р. німецький вчений Volkmar Sigusch видав книгу Ergebnisse zur Sexualmedizin («Результати сексуальної медицини»), саме в якій вперше представив сексологію як академічну спеціальність і виділив перспективу розвитку сексальної медицини [30].

У квітні 1972 р. було створено німецький журнал Sexualmedizin, а через рік – журнал British Journal of the Sexual Medicin

У 70-х роках на території колишнього СРСР у великих містах були відкриті кабінети сексопатології, а в кінці 80-х було визнано спеціальність «медична сексологія». Цей період розвитку сексології пов’язаний з іменем професора Г. С. Васильченка. Учений вивчав роль конституції людини у формуванні сексуальних розладів та розробив наукову концепцію щодо шкали векторного визначення статевої конституції чоловіків. Розроблений ним клінічний метод структурного аналізу статевих розладів визначив роль сексопатології як клінічної дисципліни, яка має свою систему понять та лікувально-діагностичні прийоми. Розробка цього методу була викликана доцільністю системного підходу у визначенні клініки статевих розладів, залежних від поєднаного впливу функціонування ендокринної, нервової, статевої систем у єдиному контексті.

Структурний аналіз статевих розладів являє собою сукупність прийомів, що дають можливість оцінити симптоми порушень основних сексуальних проявів та перевести їх на рівень синдромів, а потім сформувати уявлення про структуру статевого розладу в цілому, з визначенням основних причин, передумов їх виникнення, первинно вражених та вторинно задіяних систем, а також ускладнень.

Г. С. Васильченко – засновник радянської та сучасної школи сексопатологів – є автором ряду монографій із сексопатології, які незважаючи на супровід дискусійних роздумів, розширили можливості вирішення проблем, пов’язаних із порушенням сексуального здоров’я пари [31]. Ним було видано перші методичні рекомендації Міністерства охорони здоров’я стосовно обстеження пацієнтів, а кероване вченим відділення сексопатології Московського НДІ психіатрії набуло функції Всесоюзного науково-методичного центру з підготовкою фахівців в даній галузі медицини.

Під керівництвом Георгія Степановича стажувалися завідувач кафедри сексології Харківської медичної академії післядипломної освіти професор В. В. Кришталь, керівних відділу сексології та андрології ДУ «Інститут урології НАМН України», професор І. І. Горпинченко.

В Україні розвиток та становлення сексопатології пов’язано з іменем професора І. Ф. Юнди. У 1967 р. він підготував докторську дисертацію та монографію «Злоякісні пухлини яєчок». З 1965 р. очолив лабораторію ендокринології, а потім відділення сексопатології Київського інституту урології. Під його керівництвом вперше було створено мережу обласних сексологічних кабінетів, організовано клініку сексопатології при Київському НДІ урології та нефрології, створено республіканський центр сексопатології, організовано наукову спілку сексологів України (1988).

 

Монографії І.Ф. Юнди «Статеве життя і здоров’я людини», «Хвороби статевих органів чоловіків», «Простатити», «Безпліддя у шлюбі», «Соціально-психологічні та медико-біологічні основи сімейного життя» стали важливим фактором у становленні сексології як науки [32].

У 2019 р. наукова спільнота відмітила 100-річчя від дня народження І. Ф. Юнди – фундатора сексопатології не лише в Україні, а на всьому пострадянському просторі.

Новий етап розвитку жіночої сексології відзначено на межі тисячоліть. Так, саме 1999 р. ВООЗ було вперше введено нозологічну одиницю – жіночі сексуальні дисфункції (FSD) та одночасно проведено масштабні дослідження по вивченню стану сексуального здоров’я жінок в різних країнах світу та на різних континентах за підтримки державних установ [33]. Значні дослідження в цей період було проведено ученими: A. Giraldi (Данія); I. Goldstein, L. Marson, H. Trais, S. Althof, R. Baumeister, L. Brotto, D. Eschenbach, S. Leiblum, G. Redmond, n W. Utia, U. Wesselmann, J. Wyatt, L. Wyatt, J. Bancroft (CША); A. Kadioglu (Туреччина); R. Nappi, A. Salonia, A. Graziottin (Італія); G. Pfaus, R. Basson, I. Binik (Канада); Van Lunsen, E. Laan, W. C. Shultz, J. van Lankveld (Нідерланди); Y. Vardi (Ізраїль); R. Levin (Великобританія); M. Chevret-Measson (Франція); A. Fugl-Meyer (Швеція); Y. C. Kim (Корея).

І не дивлячись на великий прогрес у сучасному світі щодо розвитку науки сексології, в т.ч. жіночої сексології, залишаються актуальними слова Магнуса Хіршфельда, зазначені в його останніх публікаціях: «Те, що сьогодні постає перед вашими очима і перед вашими душами, відноситься до виключно важливої та непростої теми. Вона є болючою, оскільки по відношенню до неї серед людей існує велика кількість упереджень і хибних уявлень. Важливість цієї теми полягає в тому, що ми повинні не лише звільнити гомосексуалістів від незаслуженого презирства, але й маємо таким чином вплинути на громадську думку, щоб зникло юридичне свавілля, яке за своїм варварством можна порівняти з прагненням спалення на вогнищах відьом, безбожників і єретиків. Людська любов повинна здобути перемогу над людською жорстокістю та невіглаством».

У 2001 р. за ініциативи президента НАМН України академіка О. Ф. Возіанова у відділі сексопатології та андрології (керівник І. І. Горпинченко), професори О. В. Ромащенко та С. М. Мельников розпочали дослідження з жіночої сексології на принципах міждисциплінарного підходу та з урахуванням започаткованих традицій оцінки сексуального здоров’я пари.

У 2008 р. було підготовлено навчально-методичний посібник «Жіноча сексологія в буденній практиці лікаря акушера-гінеколога», затверджений вченою радою ДУ «Інститут урології НАМН України» та виданий в Україні, Росії та Білорусі [34].

О. В. Ромащенко та С. М. Мельниковим з 2008 по 2014 р. було проведено школи з жіночої сексології в Україні, Росії, Білорусі, Узбекистані, Казахстані, Азербайджані, Молдові.

У 2010 р. О. В. Ромащенко та Марлена Буш (Франція) видали книгу для дівчат-підлітків та юнаків, їхніх батьків і вчителів зі статевої просвіти «Питання, що потребують відповіді», яка була позитивно оцінена медичною та педагогічною спільнотою як в Україні, так і в Росії [35].

У 2011 р. О. В. Ромащенко підготувала для широкого загалу книгу «Прості радощі елегантного віку», у якій висвітлено неоднозначні питання щодо сексуального здоров’я жінок в період перименопаузи [36].

У 2016 р. групою авторів (Б. М. Ворник, О. В. Ромащенко, М. І. Коган) було видано керівництво для лікарів «Жіноча сексологія та сексопатологія» [37].

З 2017 р. у відділенні відновної урології та новітніх технологій ДУ «Інститут урології НАМН України» під керівництвом професора В. М. Григоренка разом з О. В. Ромащенко та С. М. Мельниковим розроблено науково-дослідну програму стосовно вивчення сексуального здоров’я жінок різних вікових груп.

За підтримки директора ДУ «Інститут урології НАМН України» членкора НАМН України, професора С. О. Возіанова у відділенні відновної урології та новітніх технологій проводяться дослідження щодо вивчення анатомічних і функціональних характеристик парауретральних залоз як складової жіночої передміхурової залози. Результати проведених досліджень з жіночої сексології були представлені в 23 доповідях (2004-2019) та отримали позитивну оцінку на європейських і міжнародних конгресах із сексуальної медицини.

На 18-му конгресі Європейської асоціації сексуальної медицини (2016), що проходив у Мадриді, отримано гран-прі за клінічний випадок, представлений О. В. Ромащенко, С. М. Мельниковим та В. В. Білоголовською.

З 2016 р. під патронатом С. О. Возіанова на базі кафедри урології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика О. В. Ромащенко та С. М. Мельниковим започатковано та проводяться курси тематичного вдосконалення «Жіноча сексологія».

В умовах сьогодення жіноча сексологія як в світі, так і в Україні продовжує активно розвиватися за участю сексологів, андрологів, урологів, гінекологів, психологів, ендокринологів з урахуванням сформованих науково-практичних традицій акушерсько-гінекологічної, сексологічної та урологічної шкіл.

Список використаної літератури

1. Sigusch V. Geschichte der Sexualwissenschaft. Frankfurt: Campus Verlag; 2008.

2. Schultheiss D., Glina S. Highlights from the History of Sexual Medicine. Journal of Sexual Medicine. 2010; 7:2013-2043.

3. Sigusch V. The birth of sexual medicine: Paolo Mantegazza as pioneer of sexual medicine in the 19th century. Journal of Sexual Medicine. 2008; 5:217-222.

4. Rosario V. A. Science and Sexual identity: An essay review. Journal of the History of Medicine and Allied Sciences. 2002; 57:79-85.

5. Bloch I. Das Sexualleben unserer Zeit. Berlin: Louis Mareus; 1907.

6. Hartmann U. Sigmund Freud and his imact on our understanding of male sexual dysfunction. Journal of Sexual Medicine. 2009; 6:2332-2339.

7. Hirschfeld M. Uber Sexualwissenschaft. Zeitschr Sexualwiss; 1908; 1:1-19.

8. Kind A. Bemerkungen zur Nomenklatur der Sexualwissenschaft. Zeitschr Sexualwiss; 1908; 1:34-39.

9. Schultheiss D., Musitelli S., Stief C. G., Jonas U. Classical writings on erectile dysfunction. Berlin: ABW Wissenschafts-verlay; 2005.

10. Jonson J. Havelock Ellis and his «Studies in the psychology of sex». The British Journal of Psychiatry. 1979; 134:522-527.

11. Гентер Г. Г. Акушерский семинарий: в 3 т. Л-М.: Госиздат; 1931-1933.

12. Ван дер Вельде Т. Г. Тайники брака и техника красоты: в связи с проблемой годности к браку. Рига: Общедоступная библиотека, 1927. 201 с.

13. Kinsey A. C., Pomeroy W. B., Martin C. E., Gebhard P. H.Sexual Behavior in the Human Female. Indiana University Press, 1998. 896 p.

14. De Graaf R. De mulierum organis generationi inservientibus.Tractatus novus demonstrans tamhomines et animalia caetera omnia, quae viviparadicuntur, haud minus quam viviparadicuntur, haud minus quam vivipara ab ovo originem ducere. Leyden; 1672.

15. Skene A. J. C. The anatomy and pathology of twoimportant glands of the female urethra. American Journal of Obstetrics and Diseases of Women and Children. 1880; 13: 265-270.

16. Virchow R. Celluar Pathology. 1857. P. 516-522.

17. Huffman J. W. The detailed anatomy of the paraurethral ducts in the adult human female. American Journal of Obstetrics and Gynecology. 1948; 55: 86-101.

18. Grafenberg E. The role of the urethra in female orgasm. International Journal of Sexology. 1950; 3: 145-148.

19. Addiego F., Belzer E. G., Commoli J. et al. Female ejaculation: a case study. Journal of Sex Research. 1981; 17: 13-21.

20. Perry J., Whipple B. Pelvic muscle strength of female ejaculators: evidance in support of a new theory of orgasm. Journal of Sex Research. 1981; 17: 22-39.

21. Stifter K. F., Stackl W. Ultrasballuntersucbungzur Topographie des G-punktes. Vienna, 2002 (film excerpt from C.O.M.E.).

22. Hines T. M. The G-spot: a modern gynecologic myth. American Journal of Obstetrics and Gynecology. 2001; 185 (2): 359-362.

23. Zaviacic M., Zaviacic T., Ablin R., Breza J., HolomanJ. Ultrastructure of the normal adult human female prostate gland (Skene’s gland). Anatomy and Embryology. 2000; 201: 51-61.

24. Rubio-Casillas A., Rodriguez-Quintero C. M. The female prostate: the end of the controversy. International Society for Sexual Medicine. Newsbulletin 2009; 30: 7.

25. Masters W. H., Johnson V. E. The sexual response cycle of the human female. III. The clitoris: anatomic and clinical consideration. West Journal of Surgery, Obstetrics and Gynecology. 1962 Sep-Oct; 70:248-57.

26. Васильченко Г. С. Частная сексопатология: (Руководство для врачей). в 2-х томах. Медицина, 1983.

27. Либих С. С., Петров В. П., Екимов И. В. Руководство по сексологии. СПб.: Питер, 2001.

28. Кон И. С. Ребенок и общество. Academia, 2003.

29. Здравомыслов В. И., Анисимова З. Е., Либих С. С. Функциональная женская сексология. Алма-Ата «Казахстан», 1985. 269 с.

30. Sigusch V. Ergebnisse zur Sexualmedizin. Koln; Wissenschafts-Verlag: 1972.

31. Свядощ А. М. Женская сексопатология. Медицина, 1988.

32. Юнда И. Ф., Юнда Л. И. Социально-психологические и медико-биологические основы семейной жизни: Учебное пособие. Выща школа, 1990.

33. Reisman Y., Porst H., Lowenstein L., Tripodi F., Kirana P. S. The ESSM manual of sexual medicine. Amsterdam: Medix, 2015.

34. Горпинченко И. И., Ромащенко О. В., Мельников С. Н., Билоголовская В. В. Женская сексология в повседневной практике врача акушера-гинеколога. Методическое пособие. Минск. ДокторДизайн. 2009. 71 с.

35. Ворник Б. М., Ромащенко О. В., Коган М. И. Женская сексология и сексопатология. Руководство для врачей. Киев. ИЦ «Семья». 2016. 366 с.

36. Буш М., Ромащенко О. В. Вопросы, которые стоит задавать. Москва. 2010

37. Ромащенко О. В. Простые радости элегантного возраста: вопросы, которые стоит задавать. Киев, ООО «Люди в белом»; 2013. 78 с.

Очерк истории развития женской сексологии

С.А. Возианов, О.В. Ромащенко, В.Н. Григоренко, С.Н. Мельникова, В.В. Белоголовский, А.В. Бабич, Л.Ф. Яковенко

В статье представлены исторические этапы развития сексологии и ее составляющей – женской сексологии как медицинской науки. Начиная с ХХ века женская сексология вступила в очередной ренессанс, когда ученые в разных странах мира начали активно изучать состояние сексуального здоровья женщин в неразрывной связи с особенностями гинекологического статуса с соблюдением принципов междисциплинарного подхода.

Ключевые слова: сексология, женская сексология, сексуальное здоровье пары, история.

Study of History of the Development of Female Sexology

S.O. Vozianov, O.V. Romashchenko, V.M. Grygorenko, S.M. Melnykov, V.V. Biloholovska, O.V. Babych, L.F. Yakovenko

The article investigates historical stages of development of sexology and its constituent element – female sexology as medical science. Since XX century female sexology has entered another renaissance, when scholars of different countries of the world started studying the state of sexual health of women in connection with the peculiarities of gynecological status according to the principles of interdisciplinary approach.

Keywords: sexology, female sexology, sexual health of a couple, history.

Поделиться с друзьями: