Розділи: Урологія

Нагноєна парауретральна кіста

сторінки: 49-50

О.Б. Прийма, к.м.н. Трускавецька міська лікарня

Prijma_5_6.jpgНа сьогоднішній день у доступній літературі існує певна кількість публікацій, в яких розглядаються питання клінічної та ультразвукової діагностики парауретральних кіст [2, 4]. Проте нам не вдалося віднайти праць, де був би представлений аналіз лікування пацієнтів із парауретральною кістою в стадії нагноєння. Саме тому ми вважаємо, що наше повідомлення матиме як пізнавальний, так і практичний інтерес для практикуючих урологів, гінекологів, хірургів.
Спільне ембріональне походження з нижнього тазового компоненту сечостатевого синуса дистальної уретри, присінку піхви, уретральних та парауретральних залоз зумовлює їх анатомічні та патофізіологічні взаємозв’язки [1, 3]. Морфологи виявляють від 6 до 21 протоки парауретральних залоз довжиною 0,27-1,2 см, вкритих низьким циліндричним епітелієм, що відкриваються в просвіт уретри і мають краніальний напрямок (Huffman J.W., 1948). Саме вони, як і всі слизоутворюючі структури в інших частинах тіла, продукують слиз для змащення уретри та запобігання розвитку бактерій. Ретенційні явища в залозах призводять до формування кіст [3].
Протягом останніх п’яти років в урологічному відділенні Трускавецької міської лікарні були проліковані три жінки з парауретральною кістою, віком від 23 до 49 років. На момент звернення до спеціаліста у них була відсутня гінекологічна патологія, що було попередньо засвідчено оглядом гінеколога.
Пацієнтка Б. скаржилася з приводу незручностей під час статевого акту, які непокоїли її протягом останніх двох років. У неї виявили парауретральну кісту діаметром 7 мм, яку під довенним наркозом було висічено трансвагінально за методом Чухрієнка-Люлька. Гістологічний висновок щодо отриманого матеріалу був таким: поодинокі гладкостінні кісти та рубцева тканина.
У післяопераційному періоді їй призначали перорально ципрофлоксацин дозою 0,5 г 2 рази на добу та метилурацил дозою 1,0 г 2 рази на добу протягом п’яти днів. Опісля промивання піхви розчином фурациліну (1:1000) аптечного приготування протягом семи днів, піхву спринцювали розчином 0,02% декаметоксину – 20 мл на процедуру.
Рана загоїлася первинним натягом, шви зняли на 5-й день. Протягом трьох років спостереження рецидиву не було зафіксовано.
У пацієнтки С. виявили парауретральну кісту діаметром 4 см в стадії нагноєння, про що свідчили підвищена температура тіла та наявність слизово-гнійних виділень з уретри при натисканні на кісту через піхву. Кіста самостійно дренувалася через піхву, при цьому виділилося близько 25 мл біло-зеленого гною. При посіві вмісту кісти виявлено ріст бактерій Proteus vulgaris і Staphylococcus epidermidis. Порожнину гнійника розширили та дренували гумовим випускником. Жінці проводили антибактеріальну терапію внутрішньовенно: метронідазол по 0,5 г тричі на добу, офлоксацин по 0,1 г двічі на добу. Для проведення детоксикації застосовували реосорбілакт по 200 мл довенно і розчин Рінгера у кількості 600 мл/доб. На жаль, хвора самовільно покинула відділення лікарні наступного дня і, очевидно, лікування продовжила амбулаторно.
Найбільш цікавим був третій випадок. Хвора К. звернулася зі скаргами на гостру затримку сечі. Їй установили постійний уретральний катетер і випустили 800 мл прозорої світлої сечі. У минулому жінка перенесла кістектомію з приводу кісти яєчника та видалення фіброматозного вузла матки. Під час огляду на передній стінці піхви по середній лінії виявили кісту діаметром близько 5-6 см. Указати термін, коли точно виникла парауретральна кіста, пацієнтка не змогла. За спроби оперативного вилущення кісти через піхву під довенним наркозом вона вскрилася в піхву. При цьому виділилося 60 мл бурого гною. При проведенні мікробіологічного дослідження виявлено ріст P. vulgaris і Escherichia coli.
Пацієнтці К. спочатку призначили внутрішньовенно офлоксацин по 0,1 г двічі на добу протягом п’яти днів, реосорбілакт по 200 мл щодня протягом п’яти днів та розчин 4% гідрокарбонату натрію по 200 мл 1 раз у три дні, двічі на курс. Окрім цього, до схеми лікування включили метронідазол по 0,5 г тричі на добу внутрішньовенно протягом п’яти днів. Для запобігання дисбіозу використовували флуконазол по 0,05 г/доб і хілак по 30 крапель тричі на добу.
Самостійний пасаж сечі по уретрі відновився після розкриття та опорожнення вмісту кісти, що нагноїлася. На 12-й день після дренування хвору оперували повторно – були видалені оболонки та стінки кісти під довенним наркозом і під контролем уретрального катетера, встановленого у сечовий міхур. Гістологічний висновок був таким: вогнищева інфільтрація тканини нейтрофілами, поодинокі гладкостінні кісти. Уретральний катетер видалили на другий день після операції. У жінки відновилося самостійне сечовипускання, проте з піхви постійно відтікала сеча. Під час проведення цистоскопії була діагностована міхурово-піхвова сечова нориця поблизу шийки сечового міхура довжиною до 3 см. Потім установили постійний уретральний катетер.
Після повторного оперативного втручання упродовж п’яти днів внутрішньовенно вводили моксіфлоксацин по 0,4 г одноразово на добу та цефтріаксон по 1 г двічі на добу. Для профілактики дисбіозу застосовували вищезгадані препарати. Далі призначили кларитроміцин дозою 0,5 г двічі на добу та канефрон по 2 таблетки тричі на добу. Детоксикаційне лікування продовжили розчинами Рінгера, 4% гідрокарбонату натрію, реосорбілактом та 1,5% розчином реамберину по 200 мл щоденно протягом семи днів.
Місцеву терапію, окрім спринцювання розчином 0,02% декаметоксину, проводили вагінальними таблетками почергово через день: клотрімазол по 0,1 г та кліон Д 100 упродовж трьох тижнів.
Усі антибактеріальні засоби були активні щодо флори, виділеної при посіві гною з кісти на флору та чутливість до антибіотиків. Під час лікування ми використовували препарати широкого спектру дії, що впливають як на аероби, так і на анаероби. Це було викликано близьким анатомічним розташуванням післяопераційної рани до задньопрохідного отвору, де присутня флора товстого кишечника, багата як на кишкову паличку, так і на неклостридіальні анаероби.
Нориця загоїлася на 25-й день її лікування. Протягом піврічного спостереження у жінки не було виявлено рецидиву кісти чи нориці.
Наведені клінічні випадки доводять, що симптоми парауретральної кісти є поліморфними, аж до гострої затримки сечі. Оперативне лікування таких кіст вимагає певного досвіду, оскільки при нагноєнні кісти великих розмірів можливе ушкодження уретри чи сечового міхура з формуванням сечової нориці, що ускладнює перебіг процесу.

Література
1. Атабеков Д.Н. Очерки по урогинекологии. – М.: Медгиз, 1963.
2. Люлько А.В., Воронин К.В. Хирургия урогенитальной травмы. – Днепропетровск: Пороги, 1994. – 198 с.
3. Переверзев А.С. Клиническая урогинекология: монография. – Х.: Факт, 2000. – 360 с.
4. Шапринський В.О., Мазорчук Б.Ф., Зайцев В.І. та ін. Інтраопераційна травма сечових органів при хірургічних та акушерсько-гінекологічних операціях. –Вінниця: ФОП Данилюк В.Г., 2008. – С. 109-112.

Поділитися з друзями: